Учнівські роботи

Робота

учасниці конкурсу на тему:

«Україна – це Я»

у номінації: конкурс творів

«Щасливе дитинство – це…»

учениці 7 класу

Слобідської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Волошин Марії Віталіївни

Учитель: Шелудько Ольга Миколаївна

Щасливе дитинство – це …

         Моя Батьківщина – Україна! Я народилася в ній і цим пишаюся. Тут живе моя мама, тут жили мої діди і прадіди. Хто хоча б раз у житті  бував на Україні- ніколи не забуде чарівності її лісів, озер, долин; привітних гостинних гір, повітря, яке п’янить чистотою. Так, наш край багатий на культурні та духовні скарби, тому таке щасливе у мене дитинство.

         А дитинство – це найпрекрасніший час, найбезтурботніший проміжок нашого життя. Це мільйони хвилин, мільярди секунд, кожна з яких несе радість, посмішку, невгамовний сміх, почуття любові до всіх за те, що ти просто живеш … Живеш у цьому світі. А дарує нам це життя - мама. Від самого народження я чула спів її  колискової, її руки ніжно мене обіймали, пригортали до свого палкого серця.

         Дитинство – це спогади про дитячі дива, в які я вірила. А вони приходили на Новий рік, Різдво, Великдень, День народження. Ех, ця чудова мить, коли ми віримо в Діда Мороза, коли він несе тобі подарунки за твою добру поведінку. І як же сумно було, коли ми дізнавалися, що всі ці подарунки були від батьків. Але відчуття цього дива, цієї загадковості залишилось назавжди зі мною. Ці чудові спогади: бігання по калюжах після літнього дощу, запах свіжоспеченого хліба, мильні бульбашки, пускання корабликів, іграшки, дитячі розваги – все це я «прожила» у своєму рідному селі Слобода, яке є найкрасивішим куточком на нашій планеті. Мені здається, що небо та сонце над моїм селом найкраще, найсвітліше та найтепліше, тому й почуваю я себе щасливою. Щасливою від того, що поруч зі мною є рідні люди, вихователі, вчителі.

Я радію, що в нашому чудовому селі є дитячий садочок, який називається «Фіалочка». Ще зовсім маленькою дівчинкою мене за руку водила туди моя мама. Радію, коли переступаю поріг своєї школи, яка є прикрасою нашого села. Щодня вона зустрічає мене своїми обіймами. Тут я почуваю себе щасливою. Адже в школі чисто, світло та затишною. Мій клас у мене асоціюється з власною кімнатою, тому що і в класі, і в мене вдома багато книжок, зелені, завжди прибрано й тепло.

         Є різні народи на світі. Є народ англійський, італійський, французький та інші. Кожен має свою назву. А наш народ зветься – український. Я – українка! Моя Батьківщина – Україна! І я, Бойко Інна, учениця 7 класу, вважаю себе щасливою.              

           

Поетичний

калейдоскоп

                   Поезія – це завжди неповторність,

                   Якийсь приємний дотик до душі...

                                                                                                                                Ліна Костенко  

Світ прози поетичними рядками

У збірку «Поетичний калейдоскоп» увійшли віршовані рядки, які були створені разом з учнями 5-7 класів на факультативному занятті «Поетика».  Розвинена творча уява дітей, потяг до пізнання спонукали до написання спочатку коротеньких віршів на різну тематику, а саме: природа, школа, Україна, тварини. Пізніше був написаний вірш у формі запитань і відповідей «Пори року».

Природна цікавість, вразливість, серйозне осмислення дій та вчинків героїв прозових творів надихнули учнів на те, щоб прозові реалії передати у поетичній формі. Так з’явилися твори «Фарбований Лис», «Хуха - Моховинка», «Євшан - зілля», «Федько - халамидник», «Захар Беркут».

Залюблені в художнє слово, діти прагнули глибше проникнути у світ казкових персонажів, їхніх характерів, переживань, тому і була використана така форма письма як фанфік, де в одній змістовій лінії поєдналися персонажі чотирьох різних творів – «Поетичний калейдоскоп».

У роботах вдало переплелися дитяча безпосередність, віра в людяність, добра казка і реальність, життєві факти і фантазія.  Поезія цієї збірки зігріє душу теплом творчості, красою природи, добрими стосунками літературних героїв та казкових персонажів. Її можна використовувати на уроках української та зарубіжної літератури.

Віршування

Осінь, вбрання, село, сонце

Все нижче сонечко сідає,

Все ближче осінь приступає

Вбрання барвисте одягає

Моє село вже спать лягає.

Осінь, дерева, сонце, трава

Сумна, плакуча осінь

Дерева багрянцем покрила,

Траву позолотила

І сонце низько посадила.

Осінь, листочки, золота, прийшла

Осінь йде полями і гаями

Сипле золото своє навкруг,

Всі листочки стали багряними,

Бо прийшла пора на виднокруг.

Зима, прийшла, сніг, краса

А на дворі краса неписана,

Бо прийшла зима неочікувана,

Принесла вона торбу снігу

І веселого дитячого сміху.

Прилетіла вже вона

Дивовижная зима,

Снігом все позамітало

І краса настала.

Весна, квіти, сонце, зачарувала

Зеленими ярами прийшла весна до нас,

Зачарувала цвітом веселий дружний клас.

Сміються щиро діти, дивлячись на квіти,

І сонце весело сміється і промінням кидається.

Літо, діти, тепло, добро

Ось і літечко прийшло.

Людям тепло воно принесло.

Діти весело гуляють

Добром і щастям лиця сяють.

Україна, серденько, щасливо, красиво

Україно, моя ненько,

Заспіва моє серденько,

Щоб жили усі красиво,

В мирі, в злагоді, щасливо.

Школа, учні, урок, дзвінок

Ось і школа, ось і клас

Веселі учні прибігли до нас.

Голосний співа дзвінок,

Кличе діток на урок.

Котик, Мурчик, з’їсти, лізти

Котик Мурчик усміхався

І на столик подивлявся,

Щоб то йому добре з’їсти

Та на стіл не можна лізти.

Мурчик тихо умивався

І від щастя він сміявся

Він нявчав і терся, й грівся

Господині своїй хвалився:

«Ти мене не дуже любиш,

Бо ніколи не приголубиш,

А я ж мишки всі ловлю

І нашу хатку стережу».   

Господиня ж научає,

Котик слізки не пускає,

Він на ліжечко лягає

І на столик поглядає.

                 Пори року

Чому так низько сонечко сідає?

Чому так тихо пташечка співає?

Чому так швидко листя опадає?

А день Господній рано спать лягає?

Сідає сонечко, бо осінь поспішає

І всі пташки у вирій відправляє.

Дерева в жовтні шати одягає

І день Господній ніччю відганяє.

Чому ставок так міцно замерзає?

Чом звірина у лісі засинає?

Чом дітвора колядочку співає?

А день Господній рано спать лягає?

Став замерзає, бо зима  прибуває.

Дерева й звірину у лісі колисає.

Свята  поспішають - дітей звеселяють

І день Господній сніжком відганяють.

Чому весь ліс підсніжниками сяє?

Чому так пташка весело співає?

Чому так гарно сонце пригріває?

А день Господній веселками грає?

Вся земля квітує, бо весна прямує,

В небі тепле сонце високо мандрує.

Пташка прилітає, людей звеселяє,

А цей день Господній теплий дощ вмиває.

Чом дітвора щаслива, весела і грайлива?

Чому поля жовтіють, а люди всі радіють?

Чому бджола літає і квіти опиляє?

А день Господній пізно спать лягає?

Люди всі радіють, бо літо поспішає

І його тепле сонце поля золотом крає.

Ставочки всі нагріло, плоди поцілувало

І довгий день Господній воно заколисало.

Милуюся я осінню врожаями багатую,

Вклоняюся зимі я із лижами й санчатами,

Любуюся весною я, укритій зелен – квітами,

А літо плодоноснеє я з радістю чекаю

Із сумом проводжаю. 

                        Фарбований Лис

Ми читали Франка казку,

Яка учить нас добра,

Тож сідайте всі рядочком,

Бо розповідать її пора.

У лісі, лісі темному

Жив хитрий, хитрий Лис.

Усім своїм товаришам

Микита раду ніс.

Зібрався якось раз у місто

По курочку він золотисту

Та кляті пси його вгляділи

І лапи в Лиса затремтіли,

Серце в бідолахи сильно калатало,

Голод крутив кишки, а він біг все пішки.

Стрибнувши у діжку, він сидів там нишком.

У ліс до свої хатки біг він без оглядки.

Після  ночі він устав і сам себе не впізнав.

З переляку він тікав, зупинявся, придивлявся

І сам себе забоявся.

Звірі в лісі гомоніли і від страху всі тремтіли.

Лис Микита бачить страх

І радіє на всіх парах.

На пеньок ведмедя сів

Й ласкаво заговорив:

«Ви не бійтеся мене, любі,

Я прийшов добро творить,

І у вашому лісочку

Буду я царем служить».

Зараз звірі всі ліснії

Кинулись робити порядки,

Так пішли і дні за днями

Все в порядку, без оглядки.

Лис Микита царював

І накази роздавав.

Був він добрий, м’якосердний

Справедливий, надто щедрий

Хто був дужчий, той і ліпший,

А хто слабший, той бідніший,

Жив наш Лис в достатку,

Все було в порядку.

Так минув чудовий рік,

Всі чекали роковин

І на свято це велике,

На врочистий день

Підготовили всі звірі

Розкішний концерт.

Там зібрався хор з лисів, і вовків, і ведмедів.

Весело  усі співали – вовки соло витягали,

А ведмеді ревли басом, а лисички дзявкотіли.

І наш Лис не зміг втриматись,

Заспівав і він своєї …

Всі затихли …

Слугам Лиса враз полуда з очей спала,

Усі звірі враз забули про його величну мудрість

І від люті вони взяли

Та і Лиса розірвали. 

                        Хуха – Моховинка

У літечко яснесеньке,

У теплую пору

Родилося малесеньке

Дівчатко у ліску.

Була вона добренька

І на лиці гарненька,

Нікого не минала,

Усім допомагала.

Жила вона у лісі,

Ніхто не помічав,

Допоки старий дід їй

Хатинку не зламав.

Рубав сосну він грізно,

Сокирою махав

І нашу Моховинку

На смерть перелякав.

Серед зими страшної,

Залишившись без хатки,

Пішло шукати долі

Малесеньке дівчатко.

Дійшла вона до хліва,

Залізла крізь щілинки

Й побачила вона там

Маленькі дві козинки.

Минали дні за днями

Із кізками в хліві.

Та сумувала Хуха

В далекій стороні.

Пізніше стало лишенько

В тенета попала Лисонька

І до господарської хатки

Побігла Хуха без оглядки.

Діти їй зраділи

І в хату запросили,

А там – злий дідуган

Зробив їй кілька ран.

І Хуха – Моховинка

Давай втікать із хати

І бігти, бігти лісом

До свої колись хати.

І знову в неї хатка

У лісі боровому

І тихо, без оглядки

Вона живе у ньому.

І діда врятувала

Звіринка лісова,

Бо ж з усіма у мирі

Вона завжди жила.

                             Євшан - зілля 

Прочитали ми у класі

Твір – поему Вороного

«Євшан - зілля» воно звалось

І ось що в ній розповідалось.

У Києві, у неволі

Жив хлопчина – ханський син

У палатах жив розкішно,

І вольяжно, і догідно,

І безпечно, і маніжно.

Живши в щасті та опіці,

Рідний край він забував

І хто тато, і хто мама

Більше він не пам’ятав.

Але в батька серце рвалось

І все йому пам’яталось,

Як із сином він гуляв

І степами рідними на конях скакав.

Тому кличе він гудця  

Передать сину слівця,

Заспівати йому пісню

Материнську, рідну, ніжну.

А як вона не поможе

Хай зіллячко йому положе.  

Він, понюхавши, згадає

І за степом «заскучає».

І прийшов гудець у Київ,

Віднайшовши сина пана,

Заспівав він йому пісню

Про походи молодецькі і про землі половецькі.

Та не взяла пісня за душу дитину

Залишився він байдужим

До співу людини.

І згадав гудець наказ

Про чарівне зілля

І витягнув з – під сорочки

Пахуче бадилля.

Затремтів юнак всім тілом,

В очах блиснула сльоза

І згадав він рідний степ свій,

Батька рідного згадав.

І з гудцем на коні сівши

В темну нічку подались,

Обминаючи сторожу,

В рідний край вони неслись.

Та багато ж українців

За кордон повиїжджали,

Там роботу і достаток

Вони собі підшукали.

Де ж того євшану взяти

Того зілля – привороту,

Щоб з усіх усюд додому

Синів й дочок повернути.

Щоб не їздили з Украйни

У чужі країни з дому.

А жили щасливо й гарно

В батьківській землі доскону. 

                     Федько -халамидник

«Федька - халамидника» ми прочитали,

Про хлопця хорошого ми там узнали,

Що жив він з батьками у бідній оселі

І дуже любив забавки веселі.

По кришах він лазив, на воротях сидів,

Усіх своїх хлопців Федько веселив.

Побачивши змія у їхніх руках,

Хлопчина забрав його в них просто так.

Федько завжди силу любив показати

І Спірку із Стьопкою міг наказати.

До мами Федькової йшли всі батьки

Й жалілись на хлопця усі дітлахи.

Та хлопець, насупивши брови, сидить

Не плаче, не проситься тільки мовчить

І мати заплакано зве «сибірякою».

А батько лупцює його ремінякою

І хвалить він сина, копійку дає,

Бо хлопчик нікого не видає.

Найбільше Федькові діставалось за Толю,

Який в своїй хаті сидів, як в неволі.

У днину негожу, в пору дощову

Федько із друзяками, пішов під грозу.

А Толя, побачивши їхню затію,

Й собі, зістрибнувши із ганка, біжить,

Скида черевики, стрибає в водичку

І від приємності він аж вищить.

А ввечері кашляє Толя й горить

Федькові дісталось від батька в ту ж мить.

Настала весна, сніги розтопила,

Води так багато, калюжі течуть

А хлопці – бешкетники сміло ідуть

А йдуть вони разом до річки швидкої,

Що криги ламає й несе уперед

А Толя Федька на лід провокує

Й хлопчина в ту ж мить по кризі біжить.

Всі хлопці у захваті від вчинку Федька

І Толю велике зло розбира.

Стрибає і він на крижини оті

Та тільки швидко опиняється в воді.

Не хто – небудь інший, а тільки Федько

Рятує Толька, з води витяга.

Прибігли батьки дітей рятувати

І як же прикро стало тоді,

Коли халамидника всі звинуватили

І Толин батько ударив його по щоці.

Ще й грізно сказавши, щоб Федька наказали

Інакше з квартири прийдеться піти.

А ввечері знову Федька сильно били

Та він вже нічого не відчував.

Три дні полежавши, без тями, в гарячці

Він щось бурмотів, за Толю питав.

Батьки його мовчки боролись зі смертю

Та вона поборола й Федько наш помер.

Ховали хлопчину четвертого дня

І плакала за ним уся дітлашня.

Лиш Толя з цікавістю у вікно дививсь

А потім із чижиком він веселивсь.

Погана із нього буде людина,

Коли він ріс ось така дитина. 

Захар Беркут

Прочитавши Франка повість,

Ми вивчили її на совість.

Там Тухольськая громада

В ній були любов і зрада.

Мудрий був там чоловік,

Хоч похилий в нього вік.

Захар Беркут його звали

І всі його поважали.

Був він чесним, справедливим

І до праці не лінивим.

Громаду свою він любив,

Хтів, щоб ворог її не розбив.

Був у нього син

Звався він Максим.

Добрий, щирий і сміливий

Та й на вроду був красивий.

Закохався він в дівчину

Таку ж чесну і сміливу.

Ця дівчина Мирослава

У громаді про неї йшла добра слава.

З ведмедицею билась вона

І не боялася не зброї, ні коня.

Тугар Вовк – це її батько

Зброєю він володів хвацько,

Багатства дуже він хотів,

Щоб з тухольців зробить рабів.

Через це продався татарві     

І став зрадником своєї землі.

Прийшла війна в Тухольськую громаду

І стали люди скликати раду.

Та мудрий Захар Беркут ватажок

Зробив до перемоги перший крок.

Порадившись з громадою гуртом,  

Великий камінь скинули разом.

Течію води вони перекрили

І татарву там утопили.

То ж висновок виходить ось такий:  

Хоч би який ти був великий,

Святою дружбою ти дорожи

І в мирі з усіма живи.  

Поетичний калейдоскоп

У казковую країну,

Де жили Плаксун і Ох

Потрапила і Маруся

Із Алею удвох.

І Плаксун, і Ох зраділи

Із Алею подружили.

А Марусю щиру, добру

Вони хтіли геть прогнать.

А потім у цій країні

Довго, довго панувать

Та розумная Маруся

Зразу все це розібрала

І дівчинку Алю

Вона добре научала,

Як усю свою роботу

Треба до кінця робити

І як гарно потім буде

На цім білім світі жити.

Аля – дівчинка розумна,

Швидко все вона хватає.

І, навчившись у Марусі,

Вона діло доробляє.

Тож Оху і Плаксуну

Нічого робити

І прийшлося їм удвох

З країни летіти.