Щовесни, коли
тануть сніги
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка
Г о л о с і з м
і к р о ф о н а. Тарас Шевченко... Кріпацький син, поетичний геній, наділений талантом
художника і мужністю борця.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь:
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Твої пісні нас кликали в бою,
До перемог вели нас за собою.
Ми огненну поезію твою
Взяли собі в житті за світлу зброю.
Пісня “ Реве та стогне Дніпр широкий”
Ведуча:
За широкими морями
, за лісами дрімучими , ще й за горами
кам’яними був колись край веселий, розкішний і багатий , але заворожений злими
людьми , заневолений двома неволями . Одна неволя – панська , а друга – царська
. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди . Світ їм
було зав’язано ,
говорити заказано , ходили німі…
Ведучий :
Україна.... В
одному вже тільки слові і для нашого
вуха, і навіть для вуха чужинців ціла музика смутку й жалю.
Україна – це
тихі води і ясні зорі , зелені сади , білі хати , лани золотої пшениці ,
медовії та молочнії ріки …
Україна – це
марні , обшарпані, голодні люди …,це царське та панське свавілля …
Ведуча:
Але жило й Добро
на цій красивій землі, яке при допомозі Бога зростило Людину – велета, Титана
духу , який збудив німих і сонних , указав їм шлях до майбутнього.
… Він був
сином мужика, а став володарем у
царстві людської культури . 10 літ він томився під вагою солдатської муштри , а для волі Росії зробив більше , ніж 10
переможних армій.
Доля не
шкодувала йому страждань , але й не пожаліла втіх, що били із здорового
джерела життя.
Ведучий:
Ти слухав кобзаря ?
Ти чув його печаль,
Що піснею лилася
З - під струн ?
Горіла , мов зоря , і сяяла, як
жар,
Висока пісня кобзаревих дум.
Дзвенить вона і досі у серцях,
Відлунюється в співі журавлів –
Великим Кобзарем оспівана в віках
Чарівна мова рідної землі.
Ведуча:
Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять Великого Кобзаря. Багато років минуло з того
часу, коли народився він «… на
українській землі, під українським небом , проте він належить до тих людей – світочів, що
стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять безсмертя».
Мужицький син ,
кріпак , школяр Моринського дяка – п’яниці , самоук, професор графіки
Петербурзької Академії мистецтв ,
геніальний поет, мислитель, патріот – інтернаціоналіст , інтелігент з душею
вселюдського милосердя … І все це він – Тарас Григорович Шевченко.
Ведучий:
Ні , не
мужикуватий селюк і не наївний неотесаний
простак , як дехто з потомственних
панських родин намагався « подавати Шевченка. Це був велет духу і душі народної , що вивів себе самого на
вершини всесвітньої культури щоденною каторжною працею, назавжди зрікшись
світських благ, що манили поета в свої
обивательські тенета .
Доля
переслідувала його в житті , скільки могла, та не зуміла перетворити золота його душі у ржу, а його
любові до людей – у ненависть і погорду …
Читання вірша “
Мені однаково...”.
Ведуча:
Тарас Шевченко був
усебічно обдарованою людиною. Кожна епоха
перечитує геніальні твори
великого Кобзаря , відшукує в них те , що співзвучне дню сьогоднішньому, передбачення на день
грядущий .
Ведучий:
Ми уже звикли бачити
в Шевченкові насамперед бунтаря , запитайте – но себе , друзі , які Тарасові слова
насамперед спадають на думку. Не помилюсь, коли скажу : « вставайте , кайдани порвіте « , « треба миром , громадою обух сталить «. А вже згодом
пригадується : « І чужому
научайтесь , й свого не цурайтесь
“.
Ведуча: Біографія
Шевченка відома всім,
але не перестає вражати кожного. Народився кріпаком.
Ведучий:
9 березня 1814 року
В похилій хаті край села.
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
Хлопчик: Матусю, а
правда, що небо на залізних стовпах держиться?
Мати: Так, мій синочку, правда.
Стиха лине
мелодія пісні "Думи мої".
Читець.
Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі -на хвилину перед тим, як покотитися у прірву обрію. Села
не видно - степ. Здалеку лине пісня чумаків, а зблизька зелені коники сюркочуть.
Заплутуючись у тім зеленім сюркотанні,
бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають
коники цікаві - лунають степом їхні голоси: "Це ми тебе питаємо з
трави! Як звешся хлопчику?"
Тарас (маленький).
Талас... Таррас!.. А ви?
Голоси
Торкнулося сонечко твоєї голови!..
Як звешся, хлопчику?
Тарас.
Тарас, кажу! А ви?
Голоси
А ми коники-стрибунці,
Нас нелічені табунці,
Срібнодзвінні підківки,
Ними дзвоним залюбки
Читець.
Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: «Ой горе тій чайці,
чаєчці - небозі...»
Тарас. А я піду до
тих стовпів,
Що небо підпирають.
Голоси.
Там обрій смерком закипів!
Він пропаде серед стовпів
Цікаві - не вмирають
Тарас. А де ви? Я
не бачу вас
Голоси.
Ми всюди! Всюди! Всюди!
Ми - мерехткий вечірній час.,
Ми- іскри місячних прикрас...
Ми -тихий сон приблуди...
Тарас. Ви, мохи,
душі козаків?
Голоси.
Він упізнав нас, браття!
Він зазирнув у глиб віків...
Хороший син росте в батьків
Відвага і завзяття!
Голоси.
Це він іде до тих стовпів,
Що небо підпирають...
Там обрій смерком закипів..
Ще пропаде серед степів!..
Цікаві - не вмирають.
Читець. "Цікаві не вмирають “, у голосах нараз почувся негучний
жіночий голос навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снігах, біліє
Доля - лівою рукою до серця пригортає сон голубки на хмизяному чорному гнізді.
Доля.
Май, синку, май, май,
Налетіли з неба гулі,
Налетіли білі-білі,
Як сорочка на неділі:
Лети, хлопче, перед нами
Голубоньком лети, снами,
А ми тебе доженемо,
Страх від тебе відженемо -
Ти й заснеш...
Читець. Запала тиша.
Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.
Голоси.
Пропало сонечко... Зайшло...
А де хлопча? Не чую?
Цікаво, де його село?..
Хоча б додому шлях знайшло.
Тарас. Отут
переночую.
Читець (тихо). Згорнулося
калачиком хлопча під зіркою в степу, під купиною.
Голоси.
Перепочинь, перепочинь,
Перепелятко в полі...
Ти чий? Нічий!
Ти чий? Нічий!
Торкнувся сон його очей …
Ми всі заснем поволі...
Читець. Ще кілька
зір на небі. Тиша там. І знову пісня, ще й вози скрипучі: "А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється. К сирій землі припадає, чумака благає..."
Доля. Це ти, Іване?
Запорожець. Я .Й кому я
тут об тій порі приснився?
Доля.
Тепер лиш дітям сняться залюбки
Правдиві запорозькі козаки.
Он бачиш - спить, з дороги натомився
Запорожець.
Оце таке? Неначе зайченя.
Куди ж його у степ супроти ночі?
Доля.
І уяви - бреде уже півдня,
Півдня звабливий обрій доганя
Запорожець.
Тепер не всяк до обрію охочий.
Доля.
А бач - знайшовся
Запорожець.
Ти ж гляди, пильнуй, Не зобижай малого для потіхи.
Доля.
На те і доля.
Запорожець.
Круто боронуй,
Та кривдами душі не поруйнуй,
Читець.
А пісня зовсім близько, вже ось-ось:
«Ой ти чумаченьку, те ще й молоденький,
верни мої чаєнята, діточки маленькі»
Тарас.
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись, -
Хоч з гори та в воду!
В того доля ходить полем,
Колоски збирає;
А моя десь, лидащиця,
За морем блукає.
Доля.
Я - тиха доля доленька Тараса...
В вінку терновім, боса на снігу.,.
Втирала сльози,зронені завчасно,
Співала "молі" ще у сповитку.
Я проводжала маму Катрю в вічність
Разом з Тарасом
Свічку їй несла
Тихенько в бур’яні писала вірші
І малювала мрії крадькома.
Доля.
Я з ним ходила і стовпів шукала,
Що небо підпирають...
Та дарма...
Нема стовпів. Лише дуби на ґанках,
Бо світ цей тлінь...
Одна душа жива!
Тарас.
Чом плачуть кріпаки?
Доля.
Спитав Тарас мене. А з неба
Наче руті падали
зірки!
Тарас.
Чому мовчиш,
Чому не мовиш, доле?
Доля.
Кричить Тарас і плаче в бур’яні.
Молись, Тарасе, бо життя як поле...
Всміхнуся сонечком колись твоїй душі.
Тарас .
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Візьміть срібло - злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльозу -
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на
коліна матері, вона
співає «Колискову».
Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?
Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку
запалює, і горить та
свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,
зірочка падає.
Бачив?
Хлопчик: Бачив,
матусю, бачив... Матусечко, а чому одні
зірочки ясні,
великі, а другі ледь видно?
Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її
свічка ледь-ледь тліє. А коли
добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої
людини світить
ясно І світло це далеко видно.
Хлопчик: Матусю, я
буду добрим. Я
хочу, щоб моя
свічечка світила
найясніше.
Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по
голові).
Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою.
Ми вбогі, змучені, раби,
Не маєм радісної днини,
Нам вік доводиться робить,
Не розгинаючи і спини.
Інсценізація уривка з
повісті «Дитинство Шевченка»
Мати виходить, хлопчик сідає на стільчик поряд з учнями.
Ведуча: Хлопчик ріс
мовчазний, завжди чомусь замислений.
Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур'янах, за що прозвали
в сім'ї «малим приблудою».
Ведучий: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка
«в науку».Дивна це була наука. П'яниця - дяк навчав дітей по церковних книгах.
За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом,
Т.Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.
Тарасик:
Ти взяла мене маленького за руку
І хлопця в школу повела
До п 'яного дяка в науку.
«Учись, серденько, і колись
З нас будуть люди»,- ти
казала.
Ведуча: Та недовго тривала Тарасова «наука».
Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею,
померла мати. Тарасик:
Там матір доброю мою
Ще молодою - у могилу
Нужда та праця положила.
Ведучий: Незадовго по смерті матері в 1825р. помер і
батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.
Тарасик:
Там батько плачучи з дітьми
(А ми малі були та голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
мов мишенята. Я до школи -
Носити воду школярам.
Ведуча: Тарас наймитує в школі, а потім наймається
пасти громадську череду. Мине 20 років, і він з болем буде згадувати своє
дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало».
Читання вірша «Мені
тринадцятий минало».
Інсценізація вірша.
Ведуча: найкращою подругою Тараса завжди була Оксана.
Оксана: Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе.
Давай я сльози витру.
Не сумуй, Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх ти
читаєш, найкраще за всіх ти співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш
малярем. Еге ж?
Тарас: Еге ж, малярем.
Оксана: І ти розмалюєш нашу хату.
Тарас: Еге ж. А всі
кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні
ягняточка, що чабан у них такий - вони ж пити хочуть!
Оксана:
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Ведучий: Тарас
наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не
бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати,
не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипнівського маляра. Маляр
погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгард забирає його до себе
в Петербург, і Тарас стає козачком.
Учень:
Хоче малювати,
Прагне він до знань,
Та за це багато
Зазнає знущань.
Нишком він малює
Статуї в саду,
Вночі пише вірші
Про людську біду …
Ведуча: Зустріч у Петербурзі з
земляком – художником Сошенком круто змінила долю Тараса Григоровича. Він
познайомився також з байкарем Гребінкою, художника Брюлловим, Венеціановим, з
поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили
його з неволі.
Ведучий:
Тарас Григорович виправдав
їхні надії. В 1845 році він закінчив Петербурзьку художню академію з двома
срібними медалями і званням «вільного» художника. Тарас малює портрети,
картини, зарисовує пам’ятки минулого, робить ілюстрації до своїх віршів.
Так в людському морі
Стрілися брати,
Що зуміли в горі
Йому допомогти.
Викупили друзі,
Вольним став Тарас!
Чом же серце в тузі?
Біль чому не згас?
Ведуча: Незважаючи на радісні події в петербурзький
період життя,
думи поета про Україну стають «на папері сумними рядками»
Життя на чужині гнітило поета. І ось настав 1843 рік,
коли Шевченко вперше після довгої розлуки відвідав Україну. І що ж він побачив на рідній землі?
Читає поезію «І виріс я на чужині...»
Ведучий: Друга поїздка в Україну відбулася 1845 року.
Що приніс цей рік Шевченкові? Він повертається в Україну, щоб жити на
Батьківщині. Працює в Київській тимчасовій комісії з упорядкування старовинних
актів. Саме в цей час пише
твори «Єретик», «Кавказ»,
«І мертвим, і
живим...», «Невольник», «Великий
льох», «Наймичка», «Холодний яр» та інші.
Ведуча:
У 1845 році
побував Кобзар і
в селі В’юнище на Переяславщині . Мріяв оселитися
над Дніпром широким . Тут
написав « І мертвим, і живим…»
Наприкінці грудня тяжко
захворів і зліг.
Усе тіло горіло,
але він поривався встати ,
піти до земляків.
З кожною годиною
ставало дедалі гірше . Наляканий
господар закутав поета
в кожух і
повіз до лікаря .
Коні швидко бігли
наїждженим шляхом . Ось
вони піднялися на найвище
місце , звідки все
видно, як на долоні -
і Дніпро, і кручі.
- Підведіть
мене , Степане ! - попросив
Шевченко . Звівся сам , жагучими очима
глянув удалину .
- Як умру, то
поховайте… На оцій могилі…
Ведучий:
Лікар
Козачковський допоміг хворому.
Поету полегшало.
Як розповідають,
уночі з 24 на
25 грудня 1845
року Шевченко підвівся
з ліжка і
засвітив свічку. Невже
це кінець? Йому
лише 31 рік. Ще ж так
мало написано і зроблено…
І на папір
лягли слова : «
як умру , то
поховайте мене на
могилі серед степу
широкого на Вкраїні милій « . Шевченко не
дав назви цій
поезії. « Заповітом» назвав її народ.
Читання вірша “ Заповіт”
5 квітня 1847
році жандарми арештовують поета
разом з членами Кирило - Мефодіївського
товариства . Тарас мужньо тримається
на допитах.
Ведуча:
За бунтарські вірші царський уряд заслав його в далеку казахську пустелю в
Кос-Арал. Там і слова рідного не почуєш! Та малює й пише він таємно. Гнівні
його вірші страх несли панам. Як важко було Кобзареві! Які пісні він співав, з
ким розмовляв? Усе питав про рідну Україну, яку любив понад усе на світі, над
долею якої плакав сльозами кривавими. А вісті з України приходили рідко. Тому й
розмовляв поет із зорею, яка могла бачити з неба його рідний край.
Хор виконує пісню «Зоре моя
вечірняя...»:
Ведучий:
Згадай лише
, який пройшов
він шлях .
Який він був
у бурях непоборний
Вимучений
фізично, та не зломлений морально,
Шевченко , нарешті ,
повертається Із заслання , щоб за кілька років померти в чужому
Петербурзі.
24 роки кріпацької
неволі , 10 років
солдатчини , 13 літ каторжної
праці з постійною
загрозою арешту – ось головні
етапи його трагічної
долі . Онук гайдамаки,
син кріпака, він став
основоположником нової української
літератури і літературної
мови . Остап Вишня
писав:
« Тарас
Шевченко ! Досить було
однієї людини ,
щоб врятувати цілий
народ, цілу націю».
В е д у ч а:
Художник Шевченко
міг бути багатим
і уславленим , якби
зрікся мрії про
вільну Україну, не
зачіпав її кривдників
гострим викривальним словом .
Але він вибрав
правду і волю
і нас теж хотів бачити
вільними людьми в
незалежній Україні , а не
німими рабами.
В е д у ч и й :
Дивна дія того Кобзаревого слова :
історичні обставини склалися
так , що по – різному
моляться українці, належать
до різних партій
і навіть держав,
часто піддаються на
провокації і сваряться
між собою, забуваючи, що вони однієї
матері діти і що ворогам цього
тільки й треба, але
коли звучить слово
Шевченка - всі замовкають,
бо то говорить
сама правда, сам
Бог вустами нашого пророка.
І лише тоді
почнеться справжнє відродження
добра й справедливості, коли
ми всі почуємо
те слово і
засвоїмо Шевченкові
уроки .
Читання
вірша « Пророк зорі».
З дитячих літ
живе у серці він ,
Як материнське слово
незабутнє ,
І тихо каже:
знай, ти не один,
З тобою друг
у дні щасливі
й скрутні.
Його слова - мов та вода жива ,
Що гоїть рани,
мертвих воскрешає ;
В свої обійми правда
світова
Його, як сина ,
радісно приймає .
Коли в важких
ти стомишся трудах
Чи закрадеться в
душу сумнів чорний
Згадай лише, який пройшов він шлях,
Який він був
у бурях непоборний.
Він голос мав,
як кари правий
гнів ,
Він голос мав,
як пісня колискова.
Із муки він
народної розцвів,
Щоб людям
радість розцвіла чудова.
Зростає покоління молоде,
Нові вогні горять
на небокраї ,
Та в далеч
з наймолодшими іде
Пророк зорі
, що землю
всю осяє.
Звучить пісня» Думи
мої, думи мої …»
Ведуча:
Нашого
святого пророка й
заступника породила українська
жінка – кріпачка на ім’я Катерина. Вона
обдарувала свого сина
чутливим серцем і
великою душею, та не
встигла побачити його
зросту . Сам поет
з гіркотою зазначав
:
…
Добре, мамо ,
Що ти
зарані спать лягла,
А
то б
ти Бога прокляла
За мій талан …
За віруванням
наших предків душа
материнська бачить з
того світу поневіряння
своєї дитини, мучиться
і страждає разом
з нею . Але в
такому разі мати
Тараса не раз
відчувала й радість, коли
слово її сина
повертало до життя закам’янілі й омертвілі
душі і колись,
і нині живущих.
Читання вірша «
Матері Шевченка».
Якби ти знала,
як твій син
І возвеличить ,
і освятить
Усе, чого
торкнеться він,
Але найперше -
слово «мати»!
І ти живеш
в його словах,
Святая мати свого сина!
Бо колихала
на руках
Майбутнє рідної
Вкраїни.
В сльозах,
в неволі ,
між рабів
Дала йому
ти ум великий
І
вільну душу , й гордий
спів,
І правду Божу
сонцелику.
Спасибі, рідна
! Я тобі
Через віки
вклоняюсь низько,
Благословенна ти
в журбі
Й твоя
вербовая колиска.
Крізь тьму
віків у дикій млі
Освітить правду
слово сина:
Найвища радість
на землі –
У мирі
мати і дитина!
Ведучий:
Наш народ спокон віку знав , що
тільки в родині людина може бути щасливою ,
тому так і шанував матір -
берегиню роду . сімейне життя у злагоді й довірі , без злоби та сварок було святою мрією великого українця Тараса Шевченка.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину,
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; нехай, каже,
Може, так і треба.
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі Благаєте?
Немає! Немає!
Шкода й праці, Схаменіться.
Усі на сім світі –
І царята, і старчата –
Адамові діти
В е д у ч и й :
Тарас бачив раєм свою Україну, коли
уявляв її без свавілля й чужоземного ярма. Але такою вона могла бути лише тоді,
коли її діти стануть на захист своєї матері-Вітчизни. Тому так боліло йому
безпам’ятство і рабська покірливість його сучасників – безмовних нащадків
славних захисників-героїв, які кров’ю своєю полили цю землю.
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко. Бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де військо, як море червоне
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні
Блисне булавою - море закипить…
Закипить – і розлилося
Степами, ярами;
Лихо мліє перед ними…
А за козаками…
Та що й казать? Минулося…
Гомоніла Україна
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють;
Діди лежать, а над ними
Могили синіють
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тільки вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тільки роси ранесенько
Сльозами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
А онуки? Їм байдуже,
Жито собі сіють
Ведуча:
Наш народ свято береже пам'ять про поета, у багатьох оселях можна побачити
портрет Кобзаря, прикрашений вишитим рушником.
Гей у нашім краї,
Де степи і гори,
Серце Кобзареве
Із людьми говорить.
Пісня соколина
Гордо лине в маси,
В рідній Україні
Славимо Тараса.
На Дніпрі й Карпатах
Чути величаву
Думу ту крилату,
Що Тараса славить.
Чуєш нас, Тарасе,
Ми – твої онуки,
За твоїм наказом
Волю взяли в руки.
Гей на Україні
Сонечко ласкаве.
Ми під небом синім
Всі поета славим.
Працею вшануєм,
Піснею прикрасим.
Рідний дім будуєм
З іменем Тараса.
Ведучий :
Якщо ми хочемо, щоб нас вважали
людьми, щоб не соромно було перед Шевченковою пам’яттю, ми повинні так, як, він
любити свій народ, свою Батьківщину, знати свою історію. Шанувати своїх героїв,
щодня й щомиті бути готовими до боротьби за себе, своє майбутнє, за
справедливість, за честь матері-України.
Кожна людина раніше чи пізніше задумується над тим, чого варте її життя.
Шевченко теж думав про це не раз:
Читання вірша “ Розмова з
Шевченком”
Тарасе , ти мріяв про
волю народу,
Про милість Божу
для вільних селян,
Хоча сам був
часто холодним , голодним
Тоді, як служив
ти жорстоким панам
.
Ти мріяв
про села зелені,
веселі ,
Про
матір щасливу у
ріднім краю,
Про діток
маленьких у білих
оселях
Й
життя на Вкраїні ,
як в Божім
раю .
Тарасе, недавно ми вільними
стали,
Настало складне, але
нове життя .
Під гнітом
важким ми колись
знемагали,
Назад вже не буде ,
мабуть, вороття.
Ми
віримо в те , що до
нас на Вкраїну
Ще прийде
прекрасний , омріяний
час ,
А
ти ,
наш Тарасе ,
поете наш милий,
Ще довго
і довго учитимеш
нас.
Я, чорнява Саша, дівчинка маленька.
Віршиком вітаю нашого Шевченка.
Віршиком вітаю нашого Тараса,
Він бо України слава і окраса.
Я портрет Шевченка
Приберу в зелене,
Щоб Тарас злегенька
Усміхнувсь до мене.
Ведуча:
Найбільшим
і найголовнішим “ ділом” Шевченка було
його Слово, яке він поставив
на сторожі свого поневоленого
народу. Не принесло воно йому
багатства й розкоші, зате вкрило
вічною славою як могутнього
захисника істини і справедливості.
Ведучий:
9 березня 1861
року Тарасу Григоровичу виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних
телеграм. До поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня
перестало битися серце Великого Кобзаря. Тіло було перевезено в Канів і
поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.
Ведуча: Минуло -200 років із дня народження славного сина України, але його
люблять, читають, шанують і пам’ятають до нині.
Учень:
У нашій хаті на стіні
Висить портрет у рамі,
Він дуже рідний і мені,
І татові, і мамі.
Він стереже і хату, й нас,
Він знає наші болі.
Я добре знаю - це Тарас,
Що мучився в неволі.
Такий ріднесенький, дивись,
Він мов говорить з нами,
Він на портреті, мов живий,
Ось-ось — і вийде з рами.
Ведучий:
Двічі
на рік ми
вшановуємо нашого національного
пророка Шевченка – в день його
народження, в березні і
в той травневий день 22 травня, коли
Тарас повернувся “мертвим” навічно в Україну
на оспівані ним
дніпровські кручі.
Читання вірша “ На могилі Шевченка”
Над широким
Дніпром у промінні блакить
і висока і
тиха могила.
В тій
могилі співець незабутній
лежить,
що народу
віддав свої сили,
що народу
віддав своє серце й пісні,
свої мрії про
зорі досвітні...
А навколо лани
вдалині, вдалині
розлетілись, як птиці
блакитні...
На могилу
приносять розкішні вінки
з пишних квітів садів
України
кароокі дівчата, стрункі юнаки –
і всміхаються
гори й долини...
Спи спокійно, поет! Образ огненний
твій
не зітерти ні
бурі, ні часу.
У великій
сім ї, славній, вольній, новій,
Ми тебе не
забули, Тарасе!
Ведуча:
Отже, Тарас Шевченко прийшов
відкрити нам стовпи,
на яких тримається
людина і людський світ. Він
оспівав Любов і Красу,
Добро і Правду, щоб ми
зробили це своєю
вічною піснею
Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм
своїм,
На моїй землі, як
правда, сущий,
Б'ющий у неправду, наче
грім.
Ти, як море, став
широкоплечо
Над віками, що упали в
грузь.
Віку двадцять першого
Предтечо
Я до тебе одного
молюсь.
Ведучий :
І закінчити наший
виступ я хочу словами українського поета Володимира Сосюри
Спи спокійно, поет!
Ми, нащадки твої,
Пронесем крізь віки
твоє ім’я,
Крізь колючі вітри,
крізь жорстокі бої,
Батьківщини сини
незборимі.
Ведуча: згідно
з нашим звичаєм візьмемося за руки, піднесемо з’єднані руки вгору і скажемо: ,,
Гуртом ми сильні і безпечні!”. Ми, захисники заповіту Шевченка, завжди будемо
пам’ятати
його заклик: ,, Борітеся!”. А тому разом відповідаємо: ,, Поборемо, нам Бог
помагає!”
Звучить пісня “ Боже Україну збережи”.
Конкурсне
читання віршів Тараса Шевченка
Тема заходу: «Хотіла
б я піснею стати …»
Мета заходу: збагатити
знання учнів про Лесю Українку, допомогти їм
скласти цілісне уявлення про неї як людину, митця,
громадянина; розвивати мислення учнів, навики висловлювання
й узагальнення своїх думок, виразного читання ліричних творів,
потяг до пошукової діяльності,
виховувати в учнів патріотичні
почуття.
Вступне слово вчителя
Леся Українка...
Поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-новатор, прозаїк, публіцист,
критик — такі грані художнього таланту Лесі Українки. З її іменем в українську
і світову літературу ввійшов письменник-громадянин, письменник-патріот, співець
осяйних ідеалів людства.
Поетеса свідомо
поставила свою творчість на служіння знедоленому народу. її слова стали «зброєю»,
«полум'ям». Саме вона опоетизувала образ «досвітніх вогнів» як
символ народження нової історичної доби, виступила послідовним борцем проти
будь-яких форм тиранії.
Прагнучи
ознайомити українського читача з перлинами європейської поезії, вона
перекладала Байрона, Данте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцкевича, Надсона.
Українська
поетеса вважала, що справжні митці зобов'язані освоїти художні здобутки
людства. її драматичні поеми «Одержима», «Кассандра», «Осіння драма», «Оргія»,
«Камінний господар» та інші стоять серед найвищих зразків європейського
красного письменства.
А такі
оригінальні твори, як драма-феєрія «Лісова пісня», поема «Бояриня» збагатили
українську і світову літературу новими темами та неповторними поетичними
образами, відкрили людству чарівний світ українського духовного життя —
міфологію, природу, історію, традиції.
Дівчина. «Невже
справді ми, поети, мусимо... віддавати людям на осуд - скажу навіть, на поталу
- не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя? Не знаю, як для кого, а
для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б
найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би
нічого ні особливо цікавого, ні надто ганебного для мене самої...»
Юнак. Ці слова,
Лесю, ви написали в листі до Осипа Маковея. І все одно ми прочитали ваші рядки
в циклі «Мелодії»:
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої...
Дівчина. Скажіть, як
можуть почути люди те, що заховане глибоко в серці, про що мовчали ви все своє
життя, не дозволяючи друкувати
найсокровенніші вірші, найщиріші листи?
Ю н а к. Ваші поезії,
як пуп'янки квітів, що розквітнуть у серці вдумливого, щирого читача. Дайте їм
розкритися, дозвольте їм знайти це чуле серце, а якщо ні - зробити його
таким...
1-й декламатор читає вірш «Вечірня година».
Д і в ч и н а. Ці слова ви,
тоді ще зовсім юне дівча, присвятили тим, кого любили понад усе - своїй матусі
й рідній землі. Адже саме вони навчили вас ніжності й любові, дали наснагу жити
і творити, радіти кожному весняному дню, квітці, усмішці...
Юнак. Ви на все
життя зберегли найкращі спогади про розкішні луки, буйнолисті гаї, про старезний
предковічний ліс на Волині із зеленими галявинами, задумливими озерами,
таємничими істотами.
Д і в ч и н а. Ви полюбили
волинські пісні, легенди, оповідки і понесли їх у своє доросле життя.
Інсценівка. Сидить бабуня Коржицька, біля її колін
тулиться маленька Леся. Леся. Поведіть
мене, бабуню, в Жаборицю зранку,
Розстеліть мені, бабуню, килим оповідок.
Я ввійду в той ліс із вами, де рясні дерева,
Де русалка миє очі в свіжій росовиці.
Бабуня. Рада б я з
тобою, доню, та потерті ноги.
Обіперлась я об вечір худими літами.
Бач, твоя дорога - пошук, а моя - згадання.
Розстелю тобі я ліпше вдома ті узори.
Пробігає русалка.
Леся дивиться їй услід.
Леся. Бабуню, а русалка
раніше в селі жила?
Бабуня. Так, доню,
вона була звичайною дівчиною.
Л е с я. А чому вона
пішла в ліс?
Бабуня. Так в
русалку обернулась бідна сиротина,
Бо украли її долю ситі та захланні.
Попросила, неборака, в світу лиш одного:
Щоби озера-домівки хоч не забирали.
Л е с я. І ніхто не
заступився, не вберіг нещасну...
Юнак. Лесю, ви
протягом усього життя виношували у своїй душі цей образ, аж поки не вихлюпнули
його у відомій усьому світові «Лісовій пісні». Уривок із «Лісової пісні»: сцена з
Русалкою і «Тим, що греблі рве».
«Той, що греблі рве».
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, -
бо весняна вода, як воля молода!
(Кружляє по сцені,
каламутить воду.)
Виплинь же, мила!!
(Русалка випливає і
знадливо всміхається, радісно складаючи долоні.)
Р у с а л к а. Се ти, мій чарівниченьку?!
«Той, що греблі рве» (грізно).
Що ти робила?
Русалка (кидається
немов до нього, але пропливає далі, минаючи його).
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до
нього і знов минає.)
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється.)
«Той, що греблі рве» (з'їдливо).
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
(русалка наближається
до нього, він круто відвертається від
неї).
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка (підпливає
близенько, хапає за руки, заглядає в вічі).
Вже й розгнівився? (Лукаво.)
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він
бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові - довгі ночі,
а в дівки гарні очі,
недарма паничі
їй носять дукачії
(Свариться пальцем на
нього і дрібно сміється.)
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим
пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так, як твоя люба,
або моя журба!
«Той, що
греблі рве» (поривчасто
простягає їй обидві руки).
Ну, мир-миром!
Поплинем понад виром
Русалка (береться з ним за руки і прудко
кружляє).
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку зав'юся у таночку!
Ух! Ух!
(Бризкають, плещуть
водою, ухкають. Вибігають.)
Дівчина. Сьогодні
прокинулась рано від галасливого пташиного щебету. Весна така ще юна, несмілива.
Проте вона вже тут, уже є. «Стояла я і слухала весну...», - згадалось.
2-й декламатор.
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
Дівчина. Сьогодні я в
розпачі. Чому ми помічаємо лише те, що в нас під ногами, і неспроможні звести
очі до неба? Чому в нашім серці не зроджуються слова: «Стояла я і слухала
весну...»? Ми вже не вміємо стояти, а тим паче слухати. Ми все поспішаємо,
біжимо. Куди?
Юнак. Лесю, страшно
думати, але треба з дванадцяти років вести тяжку боротьбу з хворобою, безперервну
«тридцятилітню війну» за життя, знати, що таке нестерпний біль, щоб навчитися
радіти кожному сонячному дневі, яблуневій гілочці, малесенькому сонячному
зайчикові на стіні.
3-й декламатор читає
вірш «Давня весна».
Юнак. Мене давно
бентежить думка: чому у вашій поезії так багато неповторних образів?
Дівчина. «Твої листи
завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі,
тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію».
Юнак. Поети пишуть
про любов, як про троянди квітучі й духмяні, а у вас вона - зів'яла троянда. У
поетів закохані, мов горді орли під небесами, мов ніжні голуби, мов вірні
лебеді, а у вас - плющ і руїни.
Дівчина. Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
Так міцно, щільно, і закрить од світа.
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Ю н а к. В інших
любов - як сонячний ранок чи грозовий спалах, а у вас - щемка й розпачлива, як
зойк зраненої птахи, як шелест опалого листя. Дівчина. Спалахнула далека
зірниця.
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла...
Спалахнула далека зірниця...
Юнак. Але ж якою
жагою віє від зів'ялих троянд, якої душевної сили сповнений той плющ, який
розпач у вашому зойку!
Дівчина. «Крізь
темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде
мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть
білі й рожеві, червоні й блакитні троянди».
Юнак. Лесю, ми
спробуємо перегорнути найтрагічніші сторінки вашого життя. Дозвольте назвати
це ім'я - Сергій.
Дівчина. Сергій
Мержинський. Милий, рвучкий, пристрасний до життя, до дії, і безнадійно хворий
на сухоти.
Юнак. Ваша зустріч
із Сергієм у Ялті, місяць спільних прогулянок по узбережжю, розмов і... розлука.
Дівчина. Сергій писав
рідко, лише на «Ви» і «мій друже».
Ю н а к. А як хотілося
вашому серцю, в якому народжувалася, росла й міцніла любов, звернутися до
нього щирими, відвертими словами хоча б у листі.
Дівчина. «Мій друже,
любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я
знаю інше життя?»
Ю н а к. Ви стримували
себе, ви все життя стримували себе. Так було і в стосунках із ним.
Дівчина. Недаремно ще
в юності у вашій ліриці з'являється образ плюща - рослини, що, обвиваючи іншу,
губить її.
Ю н а к. Чи не себе
ви мали на увазі? Як ви боялися стати на заваді будь-кому, а тим паче
коханому!
Дівчина. Моє кохання - то для тебе згуба.
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий і смутний,
Плюща обійми гублять силу дуба.
Юнак. Плющ і
руїна... Що відчували ви тоді, Лесю? Якими словами передати ваш стан? Немає
таких слів. Можна лише уявити той біль, коли ви бачили, як невблаганна хвороба
невпинно забирає останні сили коханого.
Виходить дівчина в
чорному вбранні із запаленою свічкою в руці,
читає вірш; з останніми словами свічка гасне.
Я бачила, як ти хиливсь додолу,
Пригнічений своїм важким хрестом,
Ти говорив: «Я втомлений... так, справді...
Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо?
Я одинокий і... нема вже сили...»
Ти говорив так просто і спокійно,
Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,
Та полиском сухим світились очі,
Як завжди... Я стояла біля тебе,
Не зважилась ані за руку взяти,
Ані схилитися до твого чола,
Ані тебе підвести... Я дивилась,
Як ти хилився під своїм хрестом...
Починає лунати музика
П.Чайковського «Пори року. Осіння пісня».
Дівчина. Сергія не стало навесні. Минав час, змінювалися пори
року. Чи помічали ви їх, Лесю? Чи існувало для вас щось, окрім болю?
4-й декламатор читає
поезію «Осінь».
Юнак. Про кого цей
вірш, Лесю? Про зранену закривавлену осінь чи про ваше зболене серце, яке не
хотіло битися у грудях, до яких ніколи не пригорнеться коханий?..
Дівчина. Дозвольте,
Лесю, назвати ще одне ім'я - Климентій Квітка. Саме він був поряд, коли ваше
серце зупинялося від болю, коли раптом карпатського літа 1901 року у вас пішла
кров горлом, а ваш моральний стан був близький до краху...
Юнак. Роки болю
поєднали вас. Климентій був поруч із вами в Криму, у Києві, на Кавказі, в
Єгипті. Єднали вас також українська ідея та українська пісня.
Дівчина. На жаль,
крім цього, вас об'єднала і хвороба", нерви і туберкульоз. Підтримуючи
одне одного, ви разом долали біль і відчай.
Юнак. Іноді біль
відступав. Тоді знову оживали давні мрії про щастя, про кохання і лягали на
папір чарівними словами.
Оксана, поливаючи квітки, співає веснянки.
Степан підходить до Оксани.
Оксана (вриває спів
і впускає кухля). Ой лихо! Хто се?..
Степан. Панночко, се
я.
Прости мене. Ти гніватись не мусиш,
бо ти ж мене сама причарувала
і звабила, як соловейко, співом.
Я не своєю силою прийшов...
Оксана (засоромлено
і водночас гордовито).
Боярине, до чого сії речі?
Мені їх слухати не випадає.
(Хоче йти.)
Степан (затримує її за руку). Ні, ти не підеш
так...
Оксана (вражена,
вириває руку). Се що за звичай? Я не холопка з вотчини твоєї!
Степан (знищений).
Я не хотів образити тебе.
Запевне, вільна ти... Яка журба
тобі, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустріч милу обіллє отрута?
Тобі дарма, дівчино-гордівнице...
Хто я для тебе? Зайда, заволока...
Адже мене усюди так зовуть...
Ти завтра вже про мене й не згадаєш...
Оксана (опустивши
очі). Хіба ти завтра їдеш?
Степан. Що ж я маю
тобі
тут очі мулити собою?
Оксана. Виходить,
наче я тебе жену...
Я ще
ж тобі не мовила ні слова...
Степан. Невже я маю
ще й того діждатись,
щоб
ти мені сказала: «вибирайся»?
Оксана.
Який же ти чудний? Ну, що ж я мала
тобі казати?.. Я не звикла так...
Я інших паничів роками знаю
і ще від них такого не чувала...
а ти... недавно що приїхав...
Степан. Панно!
Ті паничі безжурно походжають
на широкому дозвіллі по садочках
та вибирають квітку для забави,
і тілько ждуть, щоб краще розцвілася.
А я ж як в'язень, що на час короткий
з темниці вирвався і має хутко
з веселим світом знову попрощатись
і розцвіту не має часу ждати.
Мені була б не для забави квітка,
я бачу в ній життя і волі образ
і краю рідного красу. Для мене
куточок той, де б посадив я квітку,
здавався б цілим світом... Я забув,
що ти живеш на волі, що для тебе
привабного нема нічого там,
де я живу, і навіть буть не може...
Оксана (стиха,
похиливши голову).
Чого ж ти так уже у тому певен?
Ти наче думаєш, що я вже справді
якась ростина, що в мені немає
ні серця, ні душі …
Степан (знов
бере її за
руку, вона не боронить).
Оксано! Зоре!..
Пробач... я сам не знаю... я не смію... (З поривом.)
Ні, я не можу, я не маю сили
тебе зректися! (Пригортає Оксану.)
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене? Промов же слово!
Оксана. Хіба ж би я з
тобою так стояла?
(Ховає обличчя в нього на грудях.)
С т е п а н. Я завтра
старостів зашлю до тебе.
Чи батько твій їх прийме?
Оксана. Татко дуже
Тебе
вподобав і матуся теж.
(Обійнявшись, ідуть зі сцени.)
Юнак. Ви з
Климентієм узяли шлюб 25 липня 1907 року. То була трохи дивна шлюбна процесія -
вже не зовсім юні й на диво зосереджені молодята і
четверо чоловіків - найближчі свідки.
Дівчина. Після вінчання
у Вознесенській церкві на Деміївці ви поспішали додому... Зовсім не за
святковий стіл, не до гостей, а до своїх незліченних проблем, до праці, до
творчості.
Юнак. Доля
поєднала скромного юриста Квітку і велику поетку. І, на перший погляд, ваша
пара справді могла здатися дивною. Для когось нонсенсом було вже те, що
наречена старша від нареченого на дев'ять літ.
Д і в ч и н а. А ще, Лесю,
ви - воістину геніальна жінка, і декому навіть ввижалося, що ви всім огромом
своєї особистості пригнічуєте сором'язливого, не дуже пробивного Квітку.
Юнак. Але ж
відомо, що шлюби укладаються на небесах. Климентій Квітка не був пересічною
безталанною людиною: у своїй роботі він постійно користувався тринадцятьма
мовами, часто брав участь у любительських концертах, був акомпаніатором у
студентському хорі.
Дівчина. Він завжди
був поряд, допомагав вам долати зоряний і водночас терновий шлях. І якби не ваш
чоловік, хто знає, чи почув би світ коли-небудь геніальне:
Ні, я жива, я вічно буду жити,
Я в серці маю те, що не вмирає...
Інсценівка: «Лісова
пісня» - Мавка і Лукаш.
Фон - «Прогулянка лісом». Лукаш хоче надрізати ножем
березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапав його за руку.
М а в к а. Не руш! не
руш! не ріж! не убивай!
Лукаш.
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі
вточити соку з берези.
Мавка.
Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш.
Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?
М а в к а. Я - Мавка
лісова.
Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється
до неї).
А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз,
але ще зроду
не бачив сам.
М а в к а. А бачити
хотів?
Лукаш.
Чому ж би ні?..
Що ж, - ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,і якось так убрана не
по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені? (Придивляється.)
Та ні, тепер
зелені... а були, як небо, сині... О! тепер вже сиві, як тая хмара... ні,
здається, чорні, чи, може, карі... ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись).
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись).
Хіба я знаю?
Мавка (сміючись). А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім
засоромлений). Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро
дивуючись).
Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика
рожа: «Чи я хороша?» А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»
Лукаш.
А я й не знав, що в них така розмова. Я думав - дерево
німе, та й годі.
Мавка. Німого в
лісі в нас нема нічого.
Л у к а ш. Чи то ти все
отак сидиш у лісі?
М а в к а. Я зроду не
виходила ще з нього.
Л у к а ш. А ти давно
живеш на світі?
Мавка. Справді, Ніколи
я не думала про те... (Задумується.)
Мені
здається, що жила я завжди...
Л у к а ш. І все така
була, як от тепер?
Мавка. Здається,
все така...
Л у к а ш. Як ти
говориш...
М а в к а. Чи тобі так
добре?
(Лукаш потакує головою.)
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся. (Лукаш грає на сопілці.)
Мавка.
Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди,
серденько виймає!
Л у к а ш. Ти плачеш,
дівчино?
Мавка. Хіба я
плачу?
(Проводить рукою по очах.)
А справді... Ні-бо! То роса вечірня. Заходить сонце...
Бач, уже встає на озері туман...
Л у к а ш. Та ні, ще
рано!
Мавка. Ти б не
хотів, щоб день уже скінчився? (Лукаш хитає головою, що не хотів би.)
Чому?
Лукаш. Бо дядько до
села покличуть.
М а в к а. А ти зо мною
хочеш бути? (Лукаш киває, потакуючи.) Бачиш,
І ти немов той ясень розмовляєш.
Лукаш (сміючись).
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута літувати.
Мавка (радо). Справді? (Розмовляючи,
йдуть зі сцени.)
Юнак. Ніхто не
зміг дорівнятися до вашої «Лісової пісні», адже в ній утілені не тільки
легенди й міфічні образи Полісся та Поділля -в ній живе ваш дух, ваш талант,
ваша безсмертна душа.
Дівчина. То хто ж ви
для нас, Лесю? Чи змогли ми зрозуміти вас і ваш талант, мрії й реалії вашого
життя?
Юнак. Вас називали
борцем за права принижених і дочкою Прометея, а ви хотіли здоров'я і
звичайного людського щастя.
Дівчина. Тяжкі життєві
обставини змушували вас місяцями лежати в ліжку й переносити нестерпний біль, а
ви мріяли «піснею стати» і літати понад усім світом...
5-й декламатор.
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
Спочатку голосніше,
далі - як фон лунає «Романс» С. Рахманінова.
Юнак. Ви не могли
про це знати, Лесю, але ваша мрія здійснилася.
Д і в ч и н а. Ви справді
стали піснею, легендою -чарівною, гордовитою, недосяжною в своїй геніальності
й водночас ніжною, близькою і зрозумілою.
Юнак. Саме до вас -
слабкої тендітної жінки -ми звертаємося в тяжкі хвилини життя, ваша творчість
дає нам наснагу, сили жити далі й залишатися людьми...
6-й декламатор.
Розмова з Лесею
Дай ніжності, Лесю, бо дуже жорстоке життя,
Дай сили, бо важко, ой важко буває боротись.
Дай мужності, впертості, геть прожени забуття,
Дай втримати віру, а душам не дай розколотись.
О Дівчино горда! Порадь, як любов осягти,
І як нам усім так навчитися палко кохати,
Щоб аж до останнього... Так, як уміла це ти,
І навіть якщо за любов не діждемося плати...
Навчи нас народ свій любити і мову його,
Навчи нас у кожній людині щось гарне шукати.
Ми станемо вищими, Лесю, від слова твого,
Від пісні твоєї, яку нам судилось співати.
С.Бусел -Костюк
Дівчина. Спасибі вам,
Лесю, за ніжність і мужність, за вміння бачити незвичайне в буденному,
прекрасне - поряд із пересічним.
Юнак. Можливо, саме
завдяки вашій поезії ми не зачерствіли душею, не розучилися помічати й цінувати красу рідної
землі в усіх її проявах.
Ансамбль
виконує пісню «Україна-дивосвіт» (сл. і муз. О.Суботіної).
Свято рідної мови
Ведучий
1 доброго дня, дорогі друзі! Ми раді вітати вас на цій урочистій лінійці,яка
присвячена відкриттю тижня української мови та літератури.
Так
довго сподівана,ждана година
Настала
для рідного слова мого:
Не
так,як приборкана,смутна пташина,
Озветься
воно із затишку свого,
Не так,
- весняним жайворонком у полі
Вкраїнськая
мова тепер залуна
І
гомоном вільним по всьому роздоллі,
По всій
Україні озветься вона.
І наша
рідна школа привітна
Вітає
прості українські слова:
«Добридень,
громадо! Святкова лінійка
Цей
тиждень предметний для всіх відкрива
Ведучий2.
Мова –
це великий дар природи,який людина розвивала і вдосконалювала протягом
тисячоліть. А мова, в свою чергу, розвивала і вдосконалювала людину.
Ведучий1.
У
кожного народу є своя мова. І, як сказав Панас Мирний, (поки жива мова в устах
народу, до того часу живий і народ).
Ведучий2.
Ми
пишаємося тим, що є носіями такої красивої, мелодійної мови. Поети називають її
золотою,солов’їною, порівнюють з дорогим діамантом. І саме від нас із вами
залежить подальша доля рідної мови. Чи буде вона яблунево квітнути і
плодоносити,чи житиме у далекому майбутньому,продовжуючи таким чином і життя
самого народу? Впевнена,що так воно ібуде. Але ми мусимо навчитися поважати
мову,намагатися розвивати і вдосконалювати власне мовлення.
Українська
мова – серця мого подих,
Ти –
небесна ласка, ясна височінь.
Ти для
мене, мово, як ковток повітря.
Ти – моє
майбутнє й синя далечінь!
Ведучий
1.
Кожному
в дар Божий дано мову наша мова – Українська. Навчився її наш народ від землі-матінки,
створив, слухаючи шум гаїв та дерев, Дніпра-Славути, спів калинової сопілки та
колискову неньки. Рідна мова – це не просто слова – в них сила і велич землі
Української, мудрість предків.
Ну що б,
здавалося слова…
Слова та
голос – більш нічого
А серце
б’ється, ожива,
Як їх
почує!... Знать від Бога
І голос
той, і ті слова ідуть між люди.
Ведучий2.
-
Це
слова Тараса Шевченка,які він записав на далекому Уралі,почувши звуки рідної
мови.
В нас
українська мова промениста!
Доступна,
лагідна, весела і дзвінка.
Багата,
як земля джерельно чиста
І тепла
наче мамина рука.
Велична,
щедра і прекрасна,
Прозора
й чиста, гірська вода.
Це
України мова барвінкова,
Така
багата й вічно молода.
О, мово,
ти як дивная сопілка,
То
звесиляєш, то хвилюєш нас.
Тобі
вклонились Леся Українка
Й
благословенний батько наш Тарас.
Із слова
починається людина,
Із мови
починається мій рід.
Моя
ласкава,мамина, єдина.
Щебече
соловейком на весь світ.
Ведучий
1.
В 1934
році у Парижі на конкурсі мов, українська мова посіла 3 призове місце після
французької та італійської.
Ведучий
2.
-
І
справді, наша мова, наче діамант, міниться міріадами відтінків.
Ой, яка
чудова українська мова,
Де
береться все це, звідкіля і як?
Є в ній
ліс-лісок-лісочок,пуща, гай, діброва,
Бір,
перелісок,чорноліс, є і ще й байрак.
І така ж
розкішна і гнучка як мрія,
Можна
«звідкіля», «звідки», можна і «звідкіль»
Є в ній
і хурделиця, віхола,завія,
Завірюха,
хуртовина, хуга, заметіль.
Рідна
мова – то розпис перлинний,
Серед
темряви промінь ясний,
Рідна
мова – щебет пташиний,
В люту
стужу, то подих весни.
Мово
рідна! Колискова.
Материнська
ніжна мова!
Мова
сили й простоти,
Ой, яка
ж прекрасна ти!
Ти
велична і проста,
Ти стара
і вічно молода,
Ти
могутня – рідна мово!
Мова –
пісня колискова,
Мова –
матері уста.
Ведучий
2.
-
Француз
Пєр Шевальє, який у 1663 році відвідав нашу землю, писав: «мова козаків… дуже
ніжна і сповнена пестливих та незвичайних зворотів…»
Рідна
моя поетична, пісенна,
Пелюсткова
і ніжна, як спів соловя,
Як
народу душа: щира, добра, натхненна,
Ти
найкраща у світі, бо рідна моя.
Ведучий
1.
В
історії нашого народу були важкі часи неволі, коли українську мову забороняли,
нищили. Закривали українські школи, забороняли друкування українських книжок.
Циркуляри,
накази та постанови,
В
кайдани забили паростки мови,
Мовляв,
українська лише жаргон,
Або
діалект, що тримає фасон.
Бо знає
кожен ворог у світі
Щоб
згубити народ, треба мову убити.
Ведучий
2.
Ось
кілька сторінок «Скорботного календаря української мови»:
1720 рік
– російський цар Петро 1 заборонив друкувати книги українською мовою.
1775 рік
– зруйновано Запорізьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких
канцеляріях.
1862 рік
– закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні
діячі культури, заборонено видавати книжки українською мовою.
1876 –
рік указ російського царя Олександра 2 про заборону друкування нот українських
пісень.
1884 –
рік закрито всі українські театри.
1908 рік
– вся культурна й освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії
шкідливою.
1914рік
– російський цар Микола 2 ліквідовує українську пресу – газети й журнали.
1938 рік
– сталінський уряд видає постанову про обов’язкове вивчення російської мови,
чим підтинає коріння мові українській.
1983 рік
– видано постанову про так зване посилене вивчення російської мови в школах, що
призвело до знехтування рідною мовою багатьма українцями.
Ведуча
Почуйте,
друзі, крик згорьованої душі, зойк зраненого серця, відчуйте біль – і згадайте,
що ми українці, нащадки козацького роду, а не хохли без роду і
племені.
Боже,
Отче милостивий,
Ти нам
дав ту мову красну,
Поміж
мовами найкращу,
Нашу
рідну, нашу власну.
Тою
мовою співала
Нам,
маленьким, наша мати,
Тою
мовою навчала
Тебе,
Боже, прославляти.
Тою
мовою ми можем
Величатись
перед світом,
Бо між
мовами ця мова –
Мов
троянда поміж цвітом.
А мова
українська, мов причастя,
Теплом
своїм торкається грудей…
О Боже
мій, Великий, Всемогутній,
Мою
вкраїнську мову порятуй.
І в
світлий день пришестя, день майбутній
Вкраїні
Царство Щастя приготуй.
Коли до
серця крадеться тривога, -
За долю
України я боюсь, -
З
молитвою звертаюся до Бога
І мовою
вкраїнською молюсь.
Серце
народу - це мова, це слово,
Нації
гордість, культура, престиж,
Той, хто
цурається рідної мови,
Ранить
народ в саме серце, як ніж.
Мова
загине – народ оніміє,
Світ
відверне від такої юрби.
Поки є
мова – в людини – надія,
Є пісня
радості і пісня журби.
Ведуча
2.
Мова –
це той інструмент, який єднає націю, народ в єдине ціле. Це великий скарб, який
треба шанувати, берегти і розумно збагачувати.
Ведучий
1.
Хоча
нерідко ще зустрічаються такі люди,як у гуморесці Павла Глазового «Кухлик»,які
не шанують своєї мови.
Дід приїхав
із села,
Ходить
по столиці.
Має
гроші – не мина
Жодної
крамниці.
Попросив
він: - Покажіть
Кухлик
той, що з краю.
Продавщиця:
- Што? Чєво?
Я не
панімаю.
-
Кухлик,
люба, покажіть,
Той, що з боку смужка,
-
Да
какой же кухлік здесь,
Єслі ето кружка!
Дід у руки кухлик взяв
І насупив брови:
-
В
Україні живете
й не знаєте мови…
Продавщиця теж була
Гостра та бідова.
-
У
мєня єсть свій язик,
Ні к чєму мнє мова.
І сказав їй мудрий дід:
-
Цим
пишатися не слід,
Бо така сама біда
В моєї корови:
Має, бідна, язика
-
Та
не має мови.
Ведучий 2.
Мова – це показник культури людини.
Недаремно говорять: «Заговори, щоб я тебе побачив». Зречення рідної мови в
наслідку призводить не тільки до мовної деградації, а й до самознищення
особистості.
Не грайся словом. Є святі слова,
Що матері з доріг вертають сина.
Спіши до неї доки ще жива,
Допоки розум і допоки сила.
Знайди те слово – вічне і земне,
Що часом час нам світ перестилає.
Минуще все. Лиш слово не мине
І та любов, що смертю смерть долає.
Гріховний світ вирує неспроста,
Підступний демон, що керує нами,
Та піднімається нетлінно над віками
Велична постать вічного Христа.
О Господи! Знайди нас всіх, знайди,
Бо ми блукаєм хащами ще й нині.
Прости гріхи й провини безневинні,
І до спасіння всіх нас поведи.
О Господи! Зціли нас всіх,зціли,
Всели всерця неопалиму мрію,
Щоб ми впізнавши віру і надію,
Жорстокий світ добром перемогли.
Моя прекрасна українська мова,
Найкраща пісня в стоголоссі трав,
Кохане слово, наше рідне слово,
Яке колись Шевченко покохав.
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Ти, сповнена любові і відваги,
З-за грат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Невинна кров, пролита в боротьбі,
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
Ведучий 1.
Тож плекаймо чудовий сад української
мови, донесений до нас із глибини віків. Шануймо ж мову наших предків, мову
Шевченка, Франка, Лесі Українки.
Нехай вона стане мовою наших дітей і
онуків, мовою наших нащадків, щоб не зникла Україна, не зник великий материк у
словянському морі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий